Найкращий подарунок у світі

22 роки тому у цей день я отримала найкращий у світі подарунок – мені подарували життя. Я хочу сказати величезне дякую своїй мамі за те, що дала мені змогу побачити цей яскравий, наповнений барвами світ. Дякую татові за те, що дбав про мене і завжди захищав.

Мені справді важко зараз підібрати всі ті слова подяки за всі недоспані ночі, за ту турботу і тепло, яку ви мені, любі батьки, дарували кожного дня протягом усіх цих років)

Я дякую вам за підтримку в кожному моєму починанні. Дякую за кожен смачнезний сніданок і довгі подорожі автомобілем (завжди любила пізнавати світ). Спасибі вам, що піклувалися про мене, коли я хворіла і не дозволяли втрачати віру в чудеса.

Я хочу також подякувати своїм хресним батькам, які завжди вміли підняти мені настрій і щиро розділити зі мною радісні моменти)

Я хочу подякувати своїм бабусям і прабабусям за кожну краплину любові, якою вони наповнювали моє життя. Дякую за кожен веселий і позитивний похід у парк чи на каруселі. Дякую за кожну принесену мені листівку (і досі люблю їх колекціонувати) та приготування моїх улюблених страв. Дякую за кожне щасливе Різдво і по-домашньому теплий Свят вечір.

Я хочу подякувати своєму дідусеві за те, що він вмів мене побалувати і навчив цінувати справді важливі речі, помічати такі приємні дрібниці)

Я хочу подякувати своєму братику за те, що зробив моє дитинство найщасливішим та допоміг відчути себе героїнею справжньої пригоди під назвою «Життя», а сам ніколи не переставав бути моєю опорою.

Також дякую своїм маленьким сестричкам, які дали мені змогу зрозуміти, що скільки б років мені не було, я все ще дитина в глибині душі. Саме ви робите кожен мій день гіперактивним та повним сміху і радості.

Я хочу подякувати своїй тьоті Ірині, яка мене так багато навчила: стільком віршам, пісням та історії. Я дякую їй за те, що кожне моє день народження починається з її привітання і букету моїх улюблених червоних хризантем – це стало для мене справжньою традицією.

Нехай декого з них уже й немає поруч, але я впевнена, що вони бачать, якою я стала і можуть мною пишатися, адже це все їхня заслуга, за що я їм неймовірно вдячна.

Пам’ятайте, що я всіх вас дуже сильно люблю і ціную.
Дорогі батьки, ще раз дякую вам, що подарували мені життя)

Найріднішому...

Сьогодні у мене якийсь особливий настрій і мені чомусь хочеться сказати дякую одній особливій і дуже дорогій для мене людині. Я хочу сказати дякую за те, що завдяки тобі у мене було неймовірно позитивне та сповнене радості дитинство… Я завжди пам’ятатиму дні, коли ми безтурботно проводили час, гралися у детективів і своїм стеженням не давали рідним спокійно працювати… Або моменти, коли ми уявляли себе супергероями Ксеною та Геркулесом.

 Дякую тобі за те, що з тобою ніколи не скучно і ти завжди вмієш підняти мені настрій… Пишу ці рядки і в пам’яті чомусь випливають спільні відпочинки на морі.. Коли ми дітьми бігли перестрибувати хвилі з криками « Кавабунга».. Це було незабутньо.. Або коли ти вчив мене плавати.. пригадую ледь не втопилася.. але ти, як завжди, поруч і вчасно приходиш на допомогу… 
Дякую за твою надійність… За те, що в будь-якому віці ти для мене справжня опора… Навіть в дитинстві від БН чи БС получали обоє ;)

Дякую за те, що робиш мене щасливою. Ти завжди вмієш змусити мене сміятися.. Одні моменти з котами чого варті ( тут історія замовчує всі факти ;) )

А ще дякую тобі за те, що ти постійно підтримуєш в мені вміння вірити в краще і сподіватися на щось хороше… Пригадую як в дитинстві ми вірили, що з ‘космічних’ камінців можна зібрати справжній метеорит.. Шкода, що ми так і не змогли витягти з бетону той кусочок…

А наші посиденьки на бабиному ліжку чого варті.. Це не просто кімната, де можна весело провести час, а й місце, де можна поговорити про все на світі, поділитися своїми думками і переживаннями, а головне – скласти хитрі і підступні плани на майбутнє J

А ще пригадую наші спроби освоєння нових видів пересування… Мої спроби навчитися їздити на твоєму велосипеді закінчилися тим же, що твої спроби освоїти ролики J (Але не будемо про сумне ;) ) Чи наші рекорди в бадмінтоні)

Дякую за те, що завжди підтримуєш мої божевільні ідеї… Навіть гітари купили обоє, ще б уміння на них грати продавалося в комплекті)

Дякую тобі і за розуміння.. За твоє вміння розуміти мене абсолютно без слів… Я це дуже ціную J

Дякую за те, що ти завжди готовий скласти мені компанію… Адже те, що ти легкий на підйом подарувало нам стільки кайфових прогулянок, враження від яких закарбувалися в пам’ять назавжди…

Я знаю, що ти ще з перших рядків зрозумів про кого йде мова ;)

Я звісно могла б ще багато чого сказати: і про танці, і про знахідку під смерекою… і ще за стільки речей подякувати, але для чого? Ти і без того розумієш, що я маю на увазі…

Єдине, що хочу додати, так це:

Братику, ти в мене найкращий і найрідніший у світі, я тебе дуже сильно люблю і ціную.. І пам’ятай, що б не сталося, ми є одне в одного, а значить ми впораємося з будь-якими труднощами J

Втратити сон...

Знаєш, а мені більше не сняться сни… Знаєш, любий, я щовечора засинала з надією, що прокинувшись я побачу тебе поруч, такого сонного, але такого рідного.. свого…

Кожну ніч всі ці приємні думки мене просто заповнювали і відбивались у снах.. Я немов проживала кожен свій сон.. відчувала кожною клітинкою свого тіла.. Я була там.. Я насолоджувалася цими моментами…

Але ти вибрав піти… І знаєш, разом з собою ти забрав оту надію.. Надію, що завтра буде чудовий день і що одного разу, прокинувшись зранку я відчую те, на що вже так давно чекаю.. Я відчую твої теплі обійми.. ніжний поцілунок на вустах і врешті решт почую таке солодке “Доброго ранку, кохана”…

Більше ніж дощ...

Кажуть, що дощ має цілющі здібності… Він вміє змивати з тебе усі твої печалі.. Ти немов розчиняєшся в ньому.. Топиш весь свій сум і сльози.. А потім стає легко… Мабуть на мене це правило не розповсюджується…

Чому ж ніхто не застерігає від того, що дощ вміє повертати тебе у минуле і навіть з глибин твоєї душі витягувати спогади, які ти так старався назавжди поховати? Чому після дощу стає навпаки важко?

Можливо для мене це тепер не просто дощ, а дещо значно більше? Значно більше…

Просто дощ...

Знаєш, а мені в дощ краще думається… Коли на душі якийсь спокій, якого вже так давно не відчувала.. Немає зайвих думок… В такі моменти якось легко…

Проте, знаєш, навіть дощ ховає таємниці.. Хтось ділиться з ним своїми радощами і просто насолоджується прогулянкою.. Хтось ховає в ньому свої сльози і сум…

А буває, що двоє закоханих просто хочуть в ньому загубитися від усіх, від цілого світу.. І тоді тільки дощ може почути їхню тиху розмову, а буває, що й словам немає місця...

Знаєш, а я все-таки люблю грозу.. Після неї немов починається нове життя.. ти вдихаєш кисень на повні груди і відчуття свіжості та легкості просто переповнює… До того ж не слід забувати, що після дощу буває веселка)

Втратити себе...

Я боялась втратити себе, прив’язавшись до когось. Так і сталося.

Марк Леві. Де ти?

Привіт, небо. Знаєш, я вже так давно з тобою ні про що не говорила… Можливо я просто не могла підібрати потрібні слова, а можливо я просто змінилася і не хотіла, щоб ти мене такою бачило..

Знаєш, небо, я тут подумала, а що якщо в середині кожної людини є маленький вогник, якому вона не дає погаснути, а з часом у житті з’являється хтось, хто допомагає тому вогнику розгорітися ще більше і перетворитися в справжнє багаття, яке не тільки зігріває всіх своїм теплом, але й відбивається блиском в очах…

Знаєш, а в мене така людина була.. Людина, заради якої я хотіла жити.. Людина, завдяки якій кожен мій ранок починався з посмішки, а день був наповнений позитивом та щастям… Ця людина розпалила в моїй душі справжнє вогнище, якого вистачало, щоб обігріти всіх довкола і яке зігрівало мене навіть в найхолодніші вечори…

І тепер…знаєш, небо, мені не вистачає цієї людини поруч.. не вистачає підтримки, не вистачає того спокою, який я відчувала, коли була з ним поруч… Небо, я відчуваю, як це вогнище, яке раніше палало в мене в серці, тепер ледь-ледь тліє.. і от-от погасне… Знаєш, небо, а вечори тепер такі холодні…

Небо, я так прив’язалась до нього.. він був частинкою мене самої і тепер я більше не я без нього… Знаєш, мій погляд став такий порожній без нього... я більше не заряджаю інших своїм позитивом та енергією, адже тоді для мене не залишиться ні крихти… я більше немаю чим поділитися з іншими.. Небо, мені здається я згасаю…

Знаєш, небо, а мене нещодавно спитали, куди поділася моя посмішка, що тепер вона якась штучна та не щира… і знаєш, мені не знайшлося, що відповісти… а можливо просто не вистачило мужності визнати, що в мене немає для кого щиро посміхатися…

Здавалося б, що нічого особливо не змінилося, мене оточують ті самі люди, що й досі, та й літо в повному розпалі, лише бери і насолоджуйся, але скажи, небо, чому я тоді не почуваюся щасливою?

Небо, а він забрав з собою ту частинку мене, яка вміла радіти життю, яка в усьому шукала позитив.. Забрав ту мене, яка вміла завжди бути сильною…

Знаєш, небо, так боляче мені було лише 4 рази в житті і після кожного такого моменту я збирала себе буквально по частинках і жила далі… а потім з’явився він… Той, який змусив мене повірити, що я тепер не сама, що я можу на нього розраховувати.. і, можливо, вперше в житті я відчула себе в надійних руках, я відчула, що можу дозволити собі бути слабкою поруч з ним… І знаєш, небо, зараз мені так боляче, як всі ті 4 рази разом взяті.. от тільки тепер в мене більше немає сили жити далі, вдаючи, що в мене все чудово… я здалася, небо, я вже давно здалася…

А знаєш, що найгірше, навіть якщо й знайдеться хтось, хто хотітиме зробити мене щасливою, у нього нічого не вийде, тому що я більше не вірю… я просто не вірю…

Небо, вибач мене, що більше не зможу піднятися так високо до тебе, мені обрізали крила… Але дякую, небо, що ти все ще зі мною.. Завдяки тобі, я ніколи не розучуся любити і сподіваюся, що саме це не дозволить мені догоріти…

P.S. Люблю і завжди любитиму тебе, моє ‘небо’ і вибач, що не виправдала твоїх сподівань і не змогла дати тобі того тепла на яке ти так чекало…

Яка між нами райдуга стояла... Яка між нами прірва пролягла...

Оба испытывали странное чувство, не смели в нем признаться и не очень хотели о нем говорить. Время не прошло для них даром, два года они жили в разном ритме. Привязанность осталась прежней, подводили слова. Но, может быть, они подводили потому, что разлука уже подвергла коррозии их глубокую, искреннюю привязанность, обозначив между ними дистанцию, измеряющуюся не только в километрах?

Марк Леви. Где ты?

Кожен з нас так чи інакше, але задавав собі питання: а чи існує кохання на відстані? От тільки відповіді у всіх різні.. Хтось стверджує, що існує, але для цього потрібна довіра, інший же говорить, що відстань вбиває кохання.. Так хто ж з них правий?

Знаєте, дозволю не погодитися з останнім, адже, як на мене, не відстань вбиває кохання, а самі люди.. Ми надто часто любимо приймати рішення за когось, думаючи, що знаємо як для цієї людини буде краще і з кожним кроком помиляємося все більше і більше… Ми самі будуємо стіни непорозуміння між нами.. Більше того, ці стіни настільки міцні, що зруйнувати їх дуже важко… Ми самі створюємо між нами дистанцію, а все тому, що боїмося.. Боїмося того, що ми прив’яжемося до цієї людини і не зможемо більше без неї уявити свого життя, а що буде, коли вона захоче піти? Ми боїмося, що не виправдаємо чиїхось сподівань і таким чином прийде розчарування…

Отак і зникає гармонія, яка була з самого початку, коли ми просто насолоджувалися часом, який проводили разом, коли нам було байдуже хто що скаже чи подумає, коли ми жили просто в своє задоволення… Тоді розлука була для нас нічим іншим, як можливістю скучити одне за одним і з нетерпінням чекати наступної зустрічі… А що змінилося потім? Потім прийшла рутина, сварки і з кожним новим скандалом відстань ставала дедалі більшою, бувало й таке, що кілометри, які були між нами, здавались нічим, в порівнянні з кілометрами, які пролягли між серцями…

А що коли кохання починалося на відстані? Коли одразу не було змоги бути разом, не було змоги обняти кохану людину, відчути її тепло? Що тоді? Хіба кілометри все руйнували, коли була гармонія в спілкуванні, коли було розуміння? Ні.. Все руйнували знову ж таки самі люди.. Адже на зміну ідеальним уявленням прийшла реальність, яка далеко не завжди виправдовує ваші очікування.. і знову ж таки почалися непорозуміння, сварки і збільшувалася відстань між вами, а з часом навіть докричатися одне до одного ставало неможливо, адже вас розділяли уже не кілометри дороги, а кілометри душі…

Запам’ятайте, причина не в тому, що ви живете в різних містах, проблема в тому, що ви самі боїтеся підпустити до себе кохану людину, тим самим не даючи коханню навіть можливості показати наскільки воно сильне, і скільки всього може витримати… Не ховайтеся за виправданням, що в усьому винна відстань, а майте мужність визнати, що просто ви не доклали достатньо зусиль в боротьбі за своє щастя…

І на закінчення, додаю кілька рядків з одного з моїх улюблених віршів:

Чи ти мій сон, чи ти моя уява, 
чи просто чорна магія чола... 
Яка між нами райдуга стояла! 
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

Постаріти разом...

Я осознала, что хочу жить с тобой, потому что мысль о старости рядом с тобой делает меня счастливой.

Марк Леви. Гте ты?

Знаєш, з кожним днем я все більше розумію, яким важливим ти став у моєму житті.. Щоранку я прокидаюся з думкою про те, яка я щаслива, коли ти поруч і відчуваю як по тілу, від однієї лише думки про тебе, пробігають мурашки, а на обличчі мимоволі з’являється посмішка…

Знаєш, коли ми разом, мені здається, що ми можемо подолати все, пройти будь-які випробування і не дивлячись нінащо не зламатися...

Знаєш, мабуть немає нічого приємнішого, ніж прокинутися зранку і побачити поруч з собою тебе, такого сонного і милого.. В такі моменти починаєш розуміти як виглядає ніжність.. Хочеться, щоб це продовжувалося і продовжувалося.. Єдине, що хочеться зробити в такий момент – це скрутитися калачиком і закутатись в твої обійми, адже хіба є щось тепліше за них?

Знаєш, ти даруєш мені відчуття надійності і водночас свободи…Хтось казав, що кожна людина в душі є ангелом, головне зуміти розкрити свої крила.. А я з впевненістю можу сказати, що мої крила – це ти.. З тобою я можу злетіти від радості вище неба і не боятися впасти, тому що ти цього не допустиш…

А коли я бачу тебе поруч з маленькими дітками, то розумію, який з тебе буде хороший тато) І тоді всі погані думки, всі сварки, які могли бути до цього просто перетворюються в щось незначуще..

Знаєш, я розумію, що завдяки тобі я вже ніколи не буду такою як раніше, адже ти даруєш мені стільки радості та тепла, якого мабуть вистачить, щоб зігріти всю планету)

Іноді я ловлю себе на думці, що поруч з тобою я готова прожити до старості, лиш би кожен мій день був сповнений таких приємних моментів, коли рука в руці, дотик губ і твої ніжні та водночас сильні обійми…

Я хочу жити з тобою, ділити хвилини радості та суму, об’їздити увесь світ, а потім подарувати життя такому маленькому чуду, а можливо і двом ;)

А в старості, сидячи біля каміна і п’ючи гаряче какао, згадувати моменти, коли в нас захоплювало подих, моменти насолоди і позитиву)

І знаєш, думка, що я зможу прожити все своє життя з тобою робить мене ще щасливішою :)

Натхненні музикою

Звучить по-дурному, звісно, але я так відчуваю. І якщо ми будемо прислухатися одне до одного, то зрозуміємо, що в нас звучить одна пісня.
Крок Вперед 3D

Якщо ви думаєте, що танці – це щось несерйозне і не варте уваги, то ви глибоко помиляєтеся.. Знаєте, мені чомусь одразу згадується фраза з одного фільму: Танець – це ковток чогось нового. Чогось, що заховано всередині тебе. Танець – це можливість стати на певний час іншим.

         Коли танцюєш, як на мене, зникають всі рамки і ти стаєш вільним… В кожному русі є щось живе, щось, що заворожує і захоплює погляд… Складається враження, що в таких людей в венах тече не кров, а музика… Вони натхненні нею.. Кожен їхній крок, порух гармонійний… він вселяє віру, надію…І знаєте, неважливо яким стилем хто з них займається… У кожному є те, що їх всіх об’єднує… У них є жага… бажання творити...

Я дивлюся таким людям в очі і знаєте, що я там бачу? Я бачу сильний вольовий характер, витримку, а головне легкість… Вони не прикидаються, вони є справжніми… Ці люди ловлять кайф від того, чим займаються… Здається, наче вони чують ритм повсюди, а головне всередині себе… Навіть шум вулиці – це своєрідна музика для них, яка так і манить почати танцювати…

Знаєте, для них танці – це не просто хобі, це те чим вони живуть… це частина їх самих… І не важливо хто якого віку, адже усі вони натхненні музикою і саме цим кожен з них по-своєму особливий)

З любов'ю і зарядом енергії та натхнення, ваш Хрустик)

Трішки тепла...

Коли тебе хтось любить – це немов твоє серце загорнуте в покривало.

Хелен Філдінг

Знаєш, небо, хочу поділитися з тобою одними своїми роздумами… Скажи, як ти гадаєш, чому деякі люди мерзнуть навіть коли за вікном більш-менш плюсова температура? Що якщо суть не в самому нашому організмі…а просто людині холодно в душі…

Буває, що ми не відчуваємо всього того тепла і любові, яку нам хотілося б отримувати, нас нічого не гріє з середини…саме тоді ми намагаємося замінити нестачу внутрішнього тепла зовнішніми чинниками: тепліше одягаємося, загортаємося в покривала або ж отоплюємо більше дім... та чи міняє це щось?

- Мне не хватает теплоты, -

Она сказала дочке.

Дочь удивилась: - Мерзнешь ты

И в летние денечки?

- Ты не поймешь, еще мала, -

Вздохнула мать устало, -

А дочь кричит: - Я поняла! -

И тащит одеяло.
                                                              Агния Барто

Знаєш, небо, кожен з нас має в собі вогник, але не завжди є кому підтримувати його і тепла, яке від нього йде вистачає лише на саму цю людину…вона вже не має яким теплом ділитися, адже віддавши все до останньої каплі і не отримавши нічого взамін, вона ризику замерзнути…

Небо, а будинки? Скільки ми говоримо про тепло в домі… А де ж його взяти, якщо самі люди не вміють віддавати тепло і отримувати його потім теж? Чому більшість з нас не розуміє, що ми самі підтримуємо тепло в оселі… Без наших зусиль, яким би красивим не був ззовні будинок, він залишається холодним…

Так і з людьми… Ззовні ми можемо виглядати щасливими, привітними, усміхненими і завжди сяючими, а в середині можемо з останніх сил намагатися не дати погаснути тому вогнику…

Знаєш, небо, нам треба вчитися любити, вчитися дарувати людям тепло… адже, підтримка інших – це єдине, що не дасть нам замерзнути і зігріватиме навіть в найлютіші морози… А головне, що для цього багато не потрібно: всього кілька теплих слів, хвилинка нашої уваги до людини, клаптик любові, посмішка і трішки обійм… І побачиш, що результат не змусить на себе довго чекати…

P.S. Люблю і завжди любитиму тебе, моє небо J

Коли тобі важко...

Коли незгоди чорні на тебе стали вряд,

Коли програв сьогодні, а завтра знов програв, –

Не дай сумним зітханням зламать твої світи,

Бо тільки розпочнуться, то вже – не досягти…

Юрко Покальчук

Кожен з нас рано чи пізно стикається з труднощами у своєму житті. Всі наші старання до цього здаються марними і ми стоїмо перед вибором – продовжувати боротися далі, а чи здатися і мовчки спостерігати, що буде потім… Знаєте, в такі моменти нам потрібне ніщо інше, як підтримка…підтримка найрідніших людей... не повчання, не намагання без нашої згоди нам допомогти, а просто відчуття, що ця людина вас розуміє, що вона поруч з вами і готова розділити ваші емоції та переживання… знаю в такі моменти буває дуже важко підібрати правильні слова і дуже часто можна зробити ще гірше... Але знаєте, в такі хвилини, я згадую, що вже давним давно було винайдено одну річ, яка дозволяє людям зрозуміти без слів, що їх люблять…Це обійми)
         Можливо, обійми це все, що потрібно… Адже можна годину розмовляти з людиною і залишити її з тим самим відчуттям розчарування і спустошеності… а можна не промовити ні слова, а просто обняти і подарувати те, що важливіше за будь-які слова – це тепло, любов і відчуття віри в цю людину… Думаю, ви погодитеся зі мною, що немає більшого спокою в світі, аніж мить, коли на ваше плече лягає рука рідної вам людини…

Тому пам’ятайте, якщо ви не знаєте що сказати, які підібрати слова, не кажіть нічого.. просто мовчки обійміть, адже саме обійми вміють наповнити життя сенсом)

А для тих, хто вирішив здатися, я хочу процитувати рядки з одного з віршів Юрка Покальчука:

Хай навіть роки вперті засніжують путі,

Хай навіть кілометри далекі по житті,

Хай сонце збайдужіле випалює сліди, –

А ти простуй уперто. Іди, іди…

Не забувайте, що наше життя в наших руках, не дозволяйте труднощам керувати вами і щоб там не було, не зупиняйтеся в досягненні своєї мети)

З любов’ю ваш Хрустик ;)

Будьте егоїстами разом)))

Я звісно не вірю в співпадіння, але цей віршик мабуть мав зустрітися саме мені і якраз в потрібний момент..

Я закохана в егоїста

Років двісті, а може й триста

Егоїстка для егоїста

Варить каву, готує їсти..

Він мовчить про своє,

Курить люльку в кімнаті

Я пишу йому вірші

Трохи сонні й патлаті.

Він відкриє вікно

І запрошує сісти,

Ми разом  так давно

Років двісті чи триста

Скільки бу́ло світанків,

Парасоль без дощів.

Він готує для мене

Найсмачніші борщі.

Я печу йому тортик

Із казок та історій,

Хоч й давно на солодке

В нас стоїть мораторій

Він любить весну,

Штрауса і віскі

У нього смак на золото й вино

Його жінки до мене

Всі слухняні кішки,

А він обрав мене

Мені ж на зло.

Я не вписуюся в портрет його ідеалу

Надто сентиментальна,

нестримна, жива

Люблю осінь, морозиво, каву

Забуваю казати потрібні слова.

Я закохана в егоїста

Років двісті, а може й триста

Егоїстка для егоїста

Варить каву, готує їсти.

P.S. Якщо ви так хочете бути егоїстом, то будьте егоїстами разом :) 

Трішки дитинства...

«Викрадач тіней» Марка Леві – книга, яка проймає до глибини душі… книга, яка відкриває очі, змушує думати, а головне відчувати…

Ця книга зачепила мене, як ніяка інша… Мабуть надто багато знайомих ситуацій було в моєму житті:

«Дуже небезпечно прикипіти до когось. Неймовірно, наскільки, це може бути боляче. Боляче від самої думки, що можеш втратити друга».. Мабуть і мені варто повчитися не прив’язуватися до людей…

Проте, найбільше мене пройняла згадка про дитинство, адже, в книзі дуже багато йшлося про нього і ти, мимоволі, задумуєшся над своїм власним..

Моє дитинство 5 років тому залишилося на шкільному подвір’ї, в день вручення атестатів, в тому маленькому містечку, в якому я виросла… Моє дитинство залишилося на дорозі додому, де кожного разу, дійшовши до середини вулиці і втомившись, я просила дідуся поставити мені там лавочку, щоб я могла відпочити… Моє дитинство залишилося в саду, під моєю улюбленою яблунею, якої врешті-решт, нестало… Моє дитинство залишилося на старих фотографіях, того часу, коли батьки проводили зі мною більшість часу… Воно залишилося за іграми в доміно, коли вдома не було світла і доводилось сидіти при свічках…

Моє дитинство залишилося в моїх дитячих малюнках, коли мені ще подобалося це заняття… в, нехай маленьких і безглуздих, та все ж моїх віршах… Моє дитинство залишилося в кожному осінньому дощі, коли було так весело бігати по калюжах і міряти парасолькою їх глибину… Воно залишилося в кожному спуску на лижах холодною зимою, коли аж захоплювало подих від того, що ти летиш униз… а потім грієшся на пагорбі гарячим чаєм з термоса…

Моє дитинство залишилося за шкільною партою, коли я проводила час з найкращими, на той час, друзями…

А найголовніше те, що моє дитинство залишилося в моїх спогадах та моєму серці…

А де ваше дитинство?