Я боялась втратити себе, прив’язавшись
до когось. Так і сталося.
Марк Леві. Де ти?
Привіт, небо. Знаєш, я
вже так давно з тобою ні про що не говорила… Можливо я просто не могла підібрати
потрібні слова, а можливо я просто змінилася і не хотіла, щоб ти мене такою
бачило..
Знаєш, небо, я тут подумала,
а що якщо в середині кожної людини є маленький вогник, якому вона не дає
погаснути, а з часом у житті з’являється хтось, хто допомагає тому вогнику
розгорітися ще більше і перетворитися в справжнє багаття, яке не тільки
зігріває всіх своїм теплом, але й відбивається блиском в очах…
Знаєш, а в мене така
людина була.. Людина, заради якої я хотіла жити.. Людина, завдяки якій кожен
мій ранок починався з посмішки, а день був наповнений позитивом та щастям… Ця
людина розпалила в моїй душі справжнє вогнище, якого вистачало, щоб обігріти
всіх довкола і яке зігрівало мене навіть в найхолодніші вечори…
І тепер…знаєш, небо, мені
не вистачає цієї людини поруч.. не вистачає підтримки, не вистачає того спокою,
який я відчувала, коли була з ним поруч… Небо, я відчуваю, як це вогнище, яке
раніше палало в мене в серці, тепер ледь-ледь тліє.. і от-от погасне… Знаєш,
небо, а вечори тепер такі холодні…
Небо, я так прив’язалась
до нього.. він був частинкою мене самої і тепер я більше не я без нього… Знаєш,
мій погляд став такий порожній без нього... я більше не заряджаю інших своїм
позитивом та енергією, адже тоді для мене не залишиться ні крихти… я більше
немаю чим поділитися з іншими.. Небо, мені здається я згасаю…
Знаєш, небо, а мене
нещодавно спитали, куди поділася моя посмішка, що тепер вона якась штучна та не
щира… і знаєш, мені не знайшлося, що відповісти… а можливо просто не вистачило
мужності визнати, що в мене немає для кого щиро посміхатися…
Здавалося б, що нічого
особливо не змінилося, мене оточують ті самі люди, що й досі, та й літо в
повному розпалі, лише бери і насолоджуйся, але скажи, небо, чому я тоді не
почуваюся щасливою?
Небо, а він забрав з
собою ту частинку мене, яка вміла радіти життю, яка в усьому шукала позитив.. Забрав
ту мене, яка вміла завжди бути сильною…
Знаєш, небо, так боляче
мені було лише 4 рази в житті і після кожного такого моменту я збирала себе
буквально по частинках і жила далі… а потім з’явився він… Той, який змусив мене
повірити, що я тепер не сама, що я можу на нього розраховувати.. і, можливо,
вперше в житті я відчула себе в надійних руках, я відчула, що можу дозволити
собі бути слабкою поруч з ним… І знаєш, небо, зараз мені так боляче, як всі ті
4 рази разом взяті.. от тільки тепер в мене більше немає сили жити далі,
вдаючи, що в мене все чудово… я здалася, небо, я вже давно здалася…
А знаєш, що найгірше,
навіть якщо й знайдеться хтось, хто хотітиме зробити мене щасливою, у нього
нічого не вийде, тому що я більше не вірю… я просто не вірю…
Небо, вибач мене, що
більше не зможу піднятися так високо до тебе, мені обрізали крила… Але дякую,
небо, що ти все ще зі мною.. Завдяки тобі, я ніколи не розучуся любити і
сподіваюся, що саме це не дозволить мені догоріти…
P.S. Люблю і завжди любитиму тебе, моє ‘небо’ і вибач, що не виправдала твоїх
сподівань і не змогла дати тобі того тепла на яке ти так чекало…
Немає коментарів:
Дописати коментар