Втратити сон...

Знаєш, а мені більше не сняться сни… Знаєш, любий, я щовечора засинала з надією, що прокинувшись я побачу тебе поруч, такого сонного, але такого рідного.. свого…

Кожну ніч всі ці приємні думки мене просто заповнювали і відбивались у снах.. Я немов проживала кожен свій сон.. відчувала кожною клітинкою свого тіла.. Я була там.. Я насолоджувалася цими моментами…

Але ти вибрав піти… І знаєш, разом з собою ти забрав оту надію.. Надію, що завтра буде чудовий день і що одного разу, прокинувшись зранку я відчую те, на що вже так давно чекаю.. Я відчую твої теплі обійми.. ніжний поцілунок на вустах і врешті решт почую таке солодке “Доброго ранку, кохана”…

Більше ніж дощ...

Кажуть, що дощ має цілющі здібності… Він вміє змивати з тебе усі твої печалі.. Ти немов розчиняєшся в ньому.. Топиш весь свій сум і сльози.. А потім стає легко… Мабуть на мене це правило не розповсюджується…

Чому ж ніхто не застерігає від того, що дощ вміє повертати тебе у минуле і навіть з глибин твоєї душі витягувати спогади, які ти так старався назавжди поховати? Чому після дощу стає навпаки важко?

Можливо для мене це тепер не просто дощ, а дещо значно більше? Значно більше…

Просто дощ...

Знаєш, а мені в дощ краще думається… Коли на душі якийсь спокій, якого вже так давно не відчувала.. Немає зайвих думок… В такі моменти якось легко…

Проте, знаєш, навіть дощ ховає таємниці.. Хтось ділиться з ним своїми радощами і просто насолоджується прогулянкою.. Хтось ховає в ньому свої сльози і сум…

А буває, що двоє закоханих просто хочуть в ньому загубитися від усіх, від цілого світу.. І тоді тільки дощ може почути їхню тиху розмову, а буває, що й словам немає місця...

Знаєш, а я все-таки люблю грозу.. Після неї немов починається нове життя.. ти вдихаєш кисень на повні груди і відчуття свіжості та легкості просто переповнює… До того ж не слід забувати, що після дощу буває веселка)

Втратити себе...

Я боялась втратити себе, прив’язавшись до когось. Так і сталося.

Марк Леві. Де ти?

Привіт, небо. Знаєш, я вже так давно з тобою ні про що не говорила… Можливо я просто не могла підібрати потрібні слова, а можливо я просто змінилася і не хотіла, щоб ти мене такою бачило..

Знаєш, небо, я тут подумала, а що якщо в середині кожної людини є маленький вогник, якому вона не дає погаснути, а з часом у житті з’являється хтось, хто допомагає тому вогнику розгорітися ще більше і перетворитися в справжнє багаття, яке не тільки зігріває всіх своїм теплом, але й відбивається блиском в очах…

Знаєш, а в мене така людина була.. Людина, заради якої я хотіла жити.. Людина, завдяки якій кожен мій ранок починався з посмішки, а день був наповнений позитивом та щастям… Ця людина розпалила в моїй душі справжнє вогнище, якого вистачало, щоб обігріти всіх довкола і яке зігрівало мене навіть в найхолодніші вечори…

І тепер…знаєш, небо, мені не вистачає цієї людини поруч.. не вистачає підтримки, не вистачає того спокою, який я відчувала, коли була з ним поруч… Небо, я відчуваю, як це вогнище, яке раніше палало в мене в серці, тепер ледь-ледь тліє.. і от-от погасне… Знаєш, небо, а вечори тепер такі холодні…

Небо, я так прив’язалась до нього.. він був частинкою мене самої і тепер я більше не я без нього… Знаєш, мій погляд став такий порожній без нього... я більше не заряджаю інших своїм позитивом та енергією, адже тоді для мене не залишиться ні крихти… я більше немаю чим поділитися з іншими.. Небо, мені здається я згасаю…

Знаєш, небо, а мене нещодавно спитали, куди поділася моя посмішка, що тепер вона якась штучна та не щира… і знаєш, мені не знайшлося, що відповісти… а можливо просто не вистачило мужності визнати, що в мене немає для кого щиро посміхатися…

Здавалося б, що нічого особливо не змінилося, мене оточують ті самі люди, що й досі, та й літо в повному розпалі, лише бери і насолоджуйся, але скажи, небо, чому я тоді не почуваюся щасливою?

Небо, а він забрав з собою ту частинку мене, яка вміла радіти життю, яка в усьому шукала позитив.. Забрав ту мене, яка вміла завжди бути сильною…

Знаєш, небо, так боляче мені було лише 4 рази в житті і після кожного такого моменту я збирала себе буквально по частинках і жила далі… а потім з’явився він… Той, який змусив мене повірити, що я тепер не сама, що я можу на нього розраховувати.. і, можливо, вперше в житті я відчула себе в надійних руках, я відчула, що можу дозволити собі бути слабкою поруч з ним… І знаєш, небо, зараз мені так боляче, як всі ті 4 рази разом взяті.. от тільки тепер в мене більше немає сили жити далі, вдаючи, що в мене все чудово… я здалася, небо, я вже давно здалася…

А знаєш, що найгірше, навіть якщо й знайдеться хтось, хто хотітиме зробити мене щасливою, у нього нічого не вийде, тому що я більше не вірю… я просто не вірю…

Небо, вибач мене, що більше не зможу піднятися так високо до тебе, мені обрізали крила… Але дякую, небо, що ти все ще зі мною.. Завдяки тобі, я ніколи не розучуся любити і сподіваюся, що саме це не дозволить мені догоріти…

P.S. Люблю і завжди любитиму тебе, моє ‘небо’ і вибач, що не виправдала твоїх сподівань і не змогла дати тобі того тепла на яке ти так чекало…

Яка між нами райдуга стояла... Яка між нами прірва пролягла...

Оба испытывали странное чувство, не смели в нем признаться и не очень хотели о нем говорить. Время не прошло для них даром, два года они жили в разном ритме. Привязанность осталась прежней, подводили слова. Но, может быть, они подводили потому, что разлука уже подвергла коррозии их глубокую, искреннюю привязанность, обозначив между ними дистанцию, измеряющуюся не только в километрах?

Марк Леви. Где ты?

Кожен з нас так чи інакше, але задавав собі питання: а чи існує кохання на відстані? От тільки відповіді у всіх різні.. Хтось стверджує, що існує, але для цього потрібна довіра, інший же говорить, що відстань вбиває кохання.. Так хто ж з них правий?

Знаєте, дозволю не погодитися з останнім, адже, як на мене, не відстань вбиває кохання, а самі люди.. Ми надто часто любимо приймати рішення за когось, думаючи, що знаємо як для цієї людини буде краще і з кожним кроком помиляємося все більше і більше… Ми самі будуємо стіни непорозуміння між нами.. Більше того, ці стіни настільки міцні, що зруйнувати їх дуже важко… Ми самі створюємо між нами дистанцію, а все тому, що боїмося.. Боїмося того, що ми прив’яжемося до цієї людини і не зможемо більше без неї уявити свого життя, а що буде, коли вона захоче піти? Ми боїмося, що не виправдаємо чиїхось сподівань і таким чином прийде розчарування…

Отак і зникає гармонія, яка була з самого початку, коли ми просто насолоджувалися часом, який проводили разом, коли нам було байдуже хто що скаже чи подумає, коли ми жили просто в своє задоволення… Тоді розлука була для нас нічим іншим, як можливістю скучити одне за одним і з нетерпінням чекати наступної зустрічі… А що змінилося потім? Потім прийшла рутина, сварки і з кожним новим скандалом відстань ставала дедалі більшою, бувало й таке, що кілометри, які були між нами, здавались нічим, в порівнянні з кілометрами, які пролягли між серцями…

А що коли кохання починалося на відстані? Коли одразу не було змоги бути разом, не було змоги обняти кохану людину, відчути її тепло? Що тоді? Хіба кілометри все руйнували, коли була гармонія в спілкуванні, коли було розуміння? Ні.. Все руйнували знову ж таки самі люди.. Адже на зміну ідеальним уявленням прийшла реальність, яка далеко не завжди виправдовує ваші очікування.. і знову ж таки почалися непорозуміння, сварки і збільшувалася відстань між вами, а з часом навіть докричатися одне до одного ставало неможливо, адже вас розділяли уже не кілометри дороги, а кілометри душі…

Запам’ятайте, причина не в тому, що ви живете в різних містах, проблема в тому, що ви самі боїтеся підпустити до себе кохану людину, тим самим не даючи коханню навіть можливості показати наскільки воно сильне, і скільки всього може витримати… Не ховайтеся за виправданням, що в усьому винна відстань, а майте мужність визнати, що просто ви не доклали достатньо зусиль в боротьбі за своє щастя…

І на закінчення, додаю кілька рядків з одного з моїх улюблених віршів:

Чи ти мій сон, чи ти моя уява, 
чи просто чорна магія чола... 
Яка між нами райдуга стояла! 
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

Постаріти разом...

Я осознала, что хочу жить с тобой, потому что мысль о старости рядом с тобой делает меня счастливой.

Марк Леви. Гте ты?

Знаєш, з кожним днем я все більше розумію, яким важливим ти став у моєму житті.. Щоранку я прокидаюся з думкою про те, яка я щаслива, коли ти поруч і відчуваю як по тілу, від однієї лише думки про тебе, пробігають мурашки, а на обличчі мимоволі з’являється посмішка…

Знаєш, коли ми разом, мені здається, що ми можемо подолати все, пройти будь-які випробування і не дивлячись нінащо не зламатися...

Знаєш, мабуть немає нічого приємнішого, ніж прокинутися зранку і побачити поруч з собою тебе, такого сонного і милого.. В такі моменти починаєш розуміти як виглядає ніжність.. Хочеться, щоб це продовжувалося і продовжувалося.. Єдине, що хочеться зробити в такий момент – це скрутитися калачиком і закутатись в твої обійми, адже хіба є щось тепліше за них?

Знаєш, ти даруєш мені відчуття надійності і водночас свободи…Хтось казав, що кожна людина в душі є ангелом, головне зуміти розкрити свої крила.. А я з впевненістю можу сказати, що мої крила – це ти.. З тобою я можу злетіти від радості вище неба і не боятися впасти, тому що ти цього не допустиш…

А коли я бачу тебе поруч з маленькими дітками, то розумію, який з тебе буде хороший тато) І тоді всі погані думки, всі сварки, які могли бути до цього просто перетворюються в щось незначуще..

Знаєш, я розумію, що завдяки тобі я вже ніколи не буду такою як раніше, адже ти даруєш мені стільки радості та тепла, якого мабуть вистачить, щоб зігріти всю планету)

Іноді я ловлю себе на думці, що поруч з тобою я готова прожити до старості, лиш би кожен мій день був сповнений таких приємних моментів, коли рука в руці, дотик губ і твої ніжні та водночас сильні обійми…

Я хочу жити з тобою, ділити хвилини радості та суму, об’їздити увесь світ, а потім подарувати життя такому маленькому чуду, а можливо і двом ;)

А в старості, сидячи біля каміна і п’ючи гаряче какао, згадувати моменти, коли в нас захоплювало подих, моменти насолоди і позитиву)

І знаєш, думка, що я зможу прожити все своє життя з тобою робить мене ще щасливішою :)