Я тебе ненавиджу...

Знав би ти наскільки сильно я тебе ненавиджу… Ненавиджу кожною клітинкою свого тіла.. до останнього подиху…до щему в грудях… Я ненавиджу в тобі усе: твій погляд, що вміє так ніжно огортати, твою посмішку, яка здатна розігнати будь-який смуток… я ненавиджу кожну родимку на твоєму тілі, які, здавалося б, я ніколи не дорахую до кінця…

Я ненавиджу тебе за кожне: «Доброго ранку, кохана» і кожне «Солодких снів, зай»… Я ненавиджу тебе за те, що ти став для мене всім… за те, що змусив закохатися в тебе…
         Я ненавиджу тебе за кожен твій вчинок, слова, крок… ненавиджу за твою впертість та запальний характер… ненавиджу, коли ти шукаєш підтекст, коли я хнюплюся, а потім так мило вибачаєшся за себе, адже як тебе ненавидіти в такі моменти… Знаєш, а я ненавиджу твій «солодкий» голос… і теплі руки твої теж ненавиджу…

Однак, в нас з тобою стільки спільного.. ми такі схожі…між нами є якийсь зв’язок… і за це я ненавиджу тебе ще більше…

Я ненавиджу тебе за те, що ти «підсадив» мене на себе…Тепер я не можу заснути без почутого твого голосу в телефоні… і день буде невдалим, поки не прозвучить твоє: «Привіт, кохана»… Я ненавиджу тебе за те, що ти так часто буваєш правим… А ще я ненавиджу тебе, коли ти далеко і в мене немає змоги тебе обняти…
           Ненавиджу твоє ставлення до мене, адже з кожною секундою закохують в тебе все більше… Ненавиджу за те, що дозволяєш відчувати себе слабкою…такою захищеною.. потрібною…

Знаєш, водночас з тобою я ненавиджу і себе… Ненавиджу за те, що не можу жити без твоїх уст, твоїх дотиків і твоєї посмішки… 

            Але знаєш за що я найбільше тебе ненавиджу? Я тебе ненавиджу за те, що так сильно кохаю…

P.S. А знаєш, що в цьому найкайфовіше? Тобі достатньо лише одного поцілунку і вся ця ненависть переростає у пристрасть…

Всього лише помилка...

В житті буває багато помилок, які самі по собі не помилки, а наслідки першого ґудзика, застібнутого неправильно.

Фабіо Воло

Прочитавши це твердження, я вирішила задуматися, а чи правдиве воно? І знаєте, по собі можу сказати, що так…

Для кожної людини, так чи інакше, властиво помилятися і від цього ніхто не застрахований… Цих помилок у нашому житті ледь не мільярди і з часом ми просто втомлюємося їх рахувати… Проте, плюси в цьому теж є, адже, кожне не правильно прийняте рішення це урок на майбутнє… шкода тільки, що багато хто судить нас по минулому…

Знаєте, буває, коли ти вперше припускаєшся помилки, то твоє життя починає притримуватися певного ритму… це так, коли ти застібаєш перший ґудзик неправильно і перш ніж помітиш це, то встигнеш застібнути ще декілька… А буває, що ти просто звикаєш до такого стилю і він стає частиною твоєї постійної поведінки, частиною тебе… і з кожним разом тобі все важче змінитися… Так, ти стараєшся, прикладаєш усіх можливих зусиль, але врешті-решт, чиниш так само… ти вкотре робиш помилку…

А що як глянути на це все з іншої сторони? Що якщо це не помилка, а свідомий наш вибір… це наслідок того, якими ми стали…

Десь в глибині душі ми розуміємо, що можемо завдати комусь болю своїми вчинками, але продовжуємо їх робити… Всередині нас бореться дві протилежності: одна з них просить зупинитися і не робити помилку, а інша змушує продовжити…

Однак, знаєте над чим я задумалась.. от у випадку з ґудзиком у нас же ж є шанс взяти і все перещепити наново, правильно… може і в житті так само? Може настає момент, коли ми можемо виправити всі наші помилки і змінитись?
Хто зна...все може бути… Знаєте, що справді важливо в такі моменти, це щоб біля тебе були люди, які зможуть тебе зрозуміти і підтримати, яке рішення ти б не прийняв…Вони ніколи не стануть тебе ненавидіти за твої помилки, адже ніхто не може з впевненістю сказати, що завтра він не опиниться в тій же ситуації… Вони ніколи не змусять, на зло, відчути тебе те саме, адже цінують тебе, яким би ти не був… І найголовніше, вони зроблять все, щоб в такі моменти бути поруч з тобою і більше ніколи не дозволити тобі стати на ті самі граблі… Такі люди не говорять словами, а промовляють вчинками…вони не чекають поки ти сам розповіси, що сталося, вони відчувають, що щось не так… вони не просять тебе зустрітися, а просто беруть і самі приїжджають…

Знаєте, якщо біля вас є такі люди, то ваші помилки це всього лише уроки на майбутнє… і ніколи не слід забувати, що ви завжди маєте змогу перещепити той перший, неправильно застібнутий ґудзик…

Оточені скорпіонами...

Спасибі й вам, що ви не м’якуші. 
Дрібнота буть не годна ворогами. 
Якщо я маю біцепси душі — 
то в результаті сутичок із вами. 

Ліна Костенко

Знаєте, от всі завжди говорять: тримай друзів близько, а ворогів ще ближче… Проте, з кожним разом я все більше переконуюся в неправдивості цієї фрази… Сумніваюся, що ворог зможе настільки втертися вам в довіру, щоб дізнатися про вас усе... А от близькі люди завжди поруч, в хвилини щастя і радості, в хвилини суму… вони знають які ви насправді.. знають, що для вас важливо і заради чого ви можете пожертвувати всім… а найголовніше, що дуже часто саме вони і є причинами наших посмішок, наших щасливих моментів… Без них ми вже не уявляємо свого життя… вони частина нас самих… 

А знаєте, що найгірше? Ми беззахисні перед близькими людьми, адже ми настільки їм довіряємо, що не очікуємо нічого погано з їхнього боку, а от по відношенню до ворогів завжди насторожі… ми чекаємо, коли ж нарешті вони нанесуть удар і просто не помічаємо того, що відбувається в нас під носом… Ми сліпці, коли мова йде про наших рідних… Ми не хочемо помічати їхніх недоліків, вчинків… Ми звикли пробачати їм невеликі промахи, адже всім властиво помилятися… а вони немов випробовують наше терпіння… Буває як скорпіони вжалять, а потім чекають поки отрута розійдеться тілом… тільки ці укуси нас не вбивають…і вони чекають, коли рана заживе, щоб вжалити знову… 

Лише згадайте, скільки буває ситуацій, коли навіть в сім’ї найрідніші люди відвертаються одне від одного… Коли діти йдуть проти батьків і навпаки…коли брати чи сестри стають чужими одне для одного… коли зраджує кохана людина, в якій ти раніше бачив сенс свого життя… Хіба тут присутні вороги? Звісно, що ні… Тому що після удару в спину від когось байдужого вам ви підніметеся на ноги набагато швидше, адже завжди є на кого опертися, завжди знайдеться хтось, хто вас підтримає…а що в випадку з близькими? Ви відчуваєте нестерпний біль, який ламає вас з середини… розчарування, подавленість… ви просто розбиті вщент і поруч нікого, хто б міг вас розрадити… в такі моменти ми втрачаємо не лише частинку себе, ми втрачаємо дещо важливіше – здатність вірити людям… В такі моменти зникають всі надії, які ми покладали на цих людей, всі мрії, які ми були готові розділити з ними, а ви самі знаєте, що без мрій люди не можуть по-справжньому жити…

І знаєте, якщо біль, який нам приносили вороги з часом забувається, то від цього залишається осад на все життя, навіть якщо ми і пробачили дорогу нам людину… і його так легко не змити…він не ззовні, а десь далеко в глибині душі… адже правду кажуть, що навіть якщо витягнути забитий глибоко цвях, то знак від нього всерівно нікуди не дінеться… Нам слід пам’ятати, що близькі не заслуговують такого ставлення до себе… і не завжди ми робимо їм боляче вчинками, іноді достатньо лише слів… Тому живіть так, щоб дивлячись їм у вічі, ви бачили в них щастя і віддзеркалення тих радісних моментів, які ви їм подарували, а не біль яку ви їм принесли… оскільки, яким злим не був би ворог тільки найближчі люди можуть зробити найбільш боляче, адже лише вони знають, куди завдати удару…

Для міста Лева...

Тільки у Львові я по-справжньому щаслива
Нікого поруч, я іду одна
Тут затишно...так тихо...особливо...
Та атмосфера феєрична, нетака.

Тут вулиці живуть своїм життям
І тільки Він тебе так щиро прийме,
Та посмішки навкруг.. то тут..то там...

Для мене - ця місцина, краща за обійми.

А я іду... незнаючи куди..
Просто вперед... мене веде дорога...
Немає втоми...лиш одні думки...
Я відчуваю щастя, не тривогу...

Львове: "Скажи мені хто я...
Дай зрозуміти душу, що у тебе
Історію величну, що лише твоя...
А знаєш, над тобою інше небо"...

Тут час, йде по своїх законах,
Він просто зупинився...не спішить.
В будівлях давніх, мурах і колонах..
Століття пробігає наче мить...

Відчутній аромат п'янкої кави,
Ніжний присмак шоколаду.
Лиш Львова не буває мало..
Ним йду, доки є сили, до упаду.

В повітрі, що пронизане коханням -
Я захворіла містом, та не хочу ліків..
І дотик поцілунку на губах..немов востаннє..
Те, що було у Львові, тут залишиться навіки...

Хотілося б сказати ще багато..
Та, як завжди, не вистачає слів..
З тобою кожен день неначе свято...
Я закохалася у тебе, місто Львів.©

В тебе є шість струн, сім нот, безліч акордів і одна на двох віра...

Ну от вирішила опублікувати дещо зі свого, що я називаю просто «писати в стіл»… та все ж мушу з тобою поділитися…

Знаєш, сьогодні мені на думку спало одне божевільне припущення… а що якщо звичайні речі появляються в нашому житті не просто так? Що якщо вони все ж мають відіграти певну роль в нашому житті?

Сьогодні, просто сидячи на ліжку і, як завжди, думаючи про все і ні про що.. мій погляд раптом зупинився на гітарі, яку я купила кілька років тому і яка просто стояла в кутку… така непримітна, розстроєна і мабуть сумна…

Золотом тих струн, тих нот, сріблом акордів
Здавалося б, обійняв там, взяв тут, але не виходить
Збиваю я руки в кров, тримаю мов спрут, затримую подих
Мабуть нездара, мовчить моя гітара.

Для чого я її придбала? Я ж знала, що так і не стану вчитись на ній грати... можливо вона була потрібна мені, щоб чекати разом зі мною.. на когось, хто зможе зіграти на її струнах, хто зможе навчитися з нею справлятися… на того, хто подарує їй друге життя… цікаво чому ж я ніяк не наважуся забрати її з своєї кімнати...? А знаєш, вона мені все ще потрібна… просто час від часу взяти її до рук і принаймні спробувати, хоч на хвилинку, викликати в ній щось живе… шкода лише, що в мене нічого окрім якогось набору звуків не виходить... А вона немов все ще чогось чекає...
         Кожного разу, коли хтось приходить в гості всі так і тягнуться взяти її до рук і просто подзеленчати… а що якщо їй боляче від такого байдужого і несерйозного ставлення…? Знаєш, я тут подумала, адже люди трапляються різні: одні, через свою неумілість рватимуть на ній струни, а потім замінятимуть їх якими-небудь дешевими і неякісними струнами... інші одразу намагатимуться зробити комфортніше тільки собі і захочуть поміняти струни на ті, які їм зручніші, на ті, які не завдаватимуть стільки болю, коли вчишся грати… а є і ті, які не боятимуться труднощів і зроблять все, щоб підкорити її такою як вона є… нехай важко, нехай спочатку неймовірно боляче, але воно того варте…

А що як і в житті так само? Одні весь час завдаватимуть болю, інші намагатимуться змінити, аж поки не знайдеться хтось, хто не злякається спробувати сприймати тебе справжнього… Головне в такі моменти продовжувати вірити, що рано чи пізно але таки з’явиться той, чий дотик таки пробудить тебе зі сну…

І от зараз, дивлячись на свою гітару, я розумію, що купила її недаремно… вона вселяє в мене надію, що рано чи пізно і я навчуся правильно поводження зі струнами чиєїсь душі, а ще я бачу, що вона як і я чекає на диво.. чекає поки зможе показати всім на що здатна.. довести, що може ділитися з людьми своїми емоціями…

Можливо вона як і я чекає твого приходу… чекає поки ти знову зможеш настроїти струни її душі і вже тоді зіграти мелодію, настільки чарівну, що вона торкнеться кожного серця…