Ще одна розмова з небом...

Привіт, небо. Як ти? Знаєш, я раптом сьогодні усвідомила, що вже дуже давно з тобою не спілкувалася.. Знаєш, мені не вистачало тебе увесь цей час...не вистачало саме твоєї підтримки, віри в мене… Небо, ти ж знаєш, що ти моя опора… прошу тебе, більше не покидай мене так надовго…
            Хоча, знаєш небо, тепер в моєму житті дещо змінилося… я вперше за стільки часу зрозуміла, що я не одна… я відчуваю себе потрібною…небо, адже тобі, як нікому краще, відомо, що це саме те, чого ми з тобою прагнули…бути важливими для когось… Не хвилюйся небо, ти все ще дороге мені і я ніколи тебе не відпущу…ти мене не втратиш… обіцяю тобі…

Небо, знаєш я давно хотіла тебе  дещо запитати… Скажи, а ти завжди готове до змін? Ти готове, що сьогодні ти таке блакитне, тебе огортає тепле сонячне проміння і все неймовірно чудово…а потім… потім сірі хмари різко тебе наповнюють… ти засмучене не тільки ззовні… ти повністю заповнене цим похмурим настроєм всередині… Скажи, небо, а ти готове до таких змін, які можуть трапитися з тобою будь-якої миті?
           А хоча, що я таке питаю…звісно ж, що не готове…як можна бути підготовленим до тих речей і подій, які від нас не залежать…ми немов заручники неочікуваності… адже правду кажуть: якби знав де впадеш, то солому підстелив би… Але небо, для чого ж тоді попереджати? Для чого казати: «Готуйтеся», якщо ти все рівно не знатимеш, коли точно настане момент про який тобі всі говорять…

Гаразд, небо, давай припустимо, що я послухаю і почну готуватися.. але до чого… до того, що все може змінитися на краще? До того, що я годуватиму себе фальшивими надіями? Чи до найгіршого? А якщо це так, то для чого про це думати? Для чого завчасно терзати себе, знаючи, що ти вже нічого не зміниш… для чого, небо!?… для чого….?!

Будь ласка небо, скажи, що все буде добре… прошу, нагодуй мене ще раз цією «брехнею швидкого приготування»… а хоча… знаєш... не треба…

Небо, ти ж бачило скільки всього ми вже з тобою пережили, скільки випробувань долі пройшли… невже цього разу ми не впораємося?.. Звісно, що у нас вийде з усім справитися… ми ж тепер не самі… правда, небо?
            До того ж поки ми з тобою є одне в одного все буде чудово, хай там що… Адже, рано чи пізно вітер відганяє від тебе сірі хмари і сонце знову може яскраво світити… так і тут…

Знаєш, небо, а одна дуже хороша людина правду сказала, що найпрекрасніші і найжахливіші моменти трапляються з нами неочікувано і  бути до них готовими не можливо… Та чи не ці несподіванки нагадують нам, що ми ще живі, що ми сильні, і що ми завжди готові до чогось нового… ми готові до нового дня…а це, як на мене, головне…