Будьте егоїстами разом)))

Я звісно не вірю в співпадіння, але цей віршик мабуть мав зустрітися саме мені і якраз в потрібний момент..

Я закохана в егоїста

Років двісті, а може й триста

Егоїстка для егоїста

Варить каву, готує їсти..

Він мовчить про своє,

Курить люльку в кімнаті

Я пишу йому вірші

Трохи сонні й патлаті.

Він відкриє вікно

І запрошує сісти,

Ми разом  так давно

Років двісті чи триста

Скільки бу́ло світанків,

Парасоль без дощів.

Він готує для мене

Найсмачніші борщі.

Я печу йому тортик

Із казок та історій,

Хоч й давно на солодке

В нас стоїть мораторій

Він любить весну,

Штрауса і віскі

У нього смак на золото й вино

Його жінки до мене

Всі слухняні кішки,

А він обрав мене

Мені ж на зло.

Я не вписуюся в портрет його ідеалу

Надто сентиментальна,

нестримна, жива

Люблю осінь, морозиво, каву

Забуваю казати потрібні слова.

Я закохана в егоїста

Років двісті, а може й триста

Егоїстка для егоїста

Варить каву, готує їсти.

P.S. Якщо ви так хочете бути егоїстом, то будьте егоїстами разом :) 

Трішки дитинства...

«Викрадач тіней» Марка Леві – книга, яка проймає до глибини душі… книга, яка відкриває очі, змушує думати, а головне відчувати…

Ця книга зачепила мене, як ніяка інша… Мабуть надто багато знайомих ситуацій було в моєму житті:

«Дуже небезпечно прикипіти до когось. Неймовірно, наскільки, це може бути боляче. Боляче від самої думки, що можеш втратити друга».. Мабуть і мені варто повчитися не прив’язуватися до людей…

Проте, найбільше мене пройняла згадка про дитинство, адже, в книзі дуже багато йшлося про нього і ти, мимоволі, задумуєшся над своїм власним..

Моє дитинство 5 років тому залишилося на шкільному подвір’ї, в день вручення атестатів, в тому маленькому містечку, в якому я виросла… Моє дитинство залишилося на дорозі додому, де кожного разу, дійшовши до середини вулиці і втомившись, я просила дідуся поставити мені там лавочку, щоб я могла відпочити… Моє дитинство залишилося в саду, під моєю улюбленою яблунею, якої врешті-решт, нестало… Моє дитинство залишилося на старих фотографіях, того часу, коли батьки проводили зі мною більшість часу… Воно залишилося за іграми в доміно, коли вдома не було світла і доводилось сидіти при свічках…

Моє дитинство залишилося в моїх дитячих малюнках, коли мені ще подобалося це заняття… в, нехай маленьких і безглуздих, та все ж моїх віршах… Моє дитинство залишилося в кожному осінньому дощі, коли було так весело бігати по калюжах і міряти парасолькою їх глибину… Воно залишилося в кожному спуску на лижах холодною зимою, коли аж захоплювало подих від того, що ти летиш униз… а потім грієшся на пагорбі гарячим чаєм з термоса…

Моє дитинство залишилося за шкільною партою, коли я проводила час з найкращими, на той час, друзями…

А найголовніше те, що моє дитинство залишилося в моїх спогадах та моєму серці…

А де ваше дитинство?

Довіряти чи ні? Вибір за вами...

Кожна людина в своєму житті, так чи інакше, але запитувала себе: а кому я можу довіряти? Поняття довіри дуже складно передати словами, саме тому досить суперечливим є питання: чи можна людині довіряти не цілком?! Під цим поняттям можна вмістити безліч думок, проте у кожного в пам’яті чомусь завжди згадуються ті особи, які не раз приходили на допомогу, підтримували в складних ситуаціях. Саме тому довіра є однією з основ взаємин, на якій пізніше будуються більш тривалі стосунки. Проте неможливо все передбачити… ніхто не є застережений від того, що людина, якій ви довіряєте, колись розповість про ваші таємниці.

         Звісно можна говорити про те, що чим більше ти людині відкриваєшся, тим більше ти зближаєшся з нею, стаєш для неї ріднішим, та чи так це? Здавалося б, в житті кожного з нас має бути хоча б хтось, кому можна відкритися повністю: це може бути хтось з рідних, або ж друг дитинства. Хоча, як на мене, то шансів того, що ця інформація може бути оберненою проти вас самих набагато більше і саме від них треба чекати зради, адже ці люди знають куди треба вдарити. 

На мою думку, довіра все ж веде до зради. Згадати лише такий яскравий приклад з Біблії про Каїна та Авеля, коли брат вбив брата. А скільки схожих випадків було в реальному житті. Хіба тут можна говорити про довіру? Джоді Піколт, в одній зі своїх книг досить вдало підкреслила, що можна мати одне ДНК з людиною, і в той же час не мати нічого спільного.

На мою думку, найбільшою помилкою людини, яка довіряє, є та, що вона незахищена, адже не чекає удару в спину. Коли ти довіряєш комусь, то розповідаєш їй щиро майже усе про себе, для цієї людини ти немов прочитана книга. Хоче ця людина чи ні, але вона все ж вислуховує вас і повірте, саме вона знає, як заподіяти найбільше болю. Навіть Дейл Карнегі писав: «Навчіться слухати, і ви вже заберете половину проблем іншої людини».

         Проте, і тут є дві сторони медалі, адже, жити весь час в страху, що тебе можуть зрадити – теж не варіант. Коли немає довіри, то людина стає замкнутою в собі і перестає викликати довіру в інших людей. А тоді зникає і взаєморозуміння, яке таке важливе для щасливого життя.

Не можна не погодитись з тим, що кожен у цьому світі насправді потребує підтримки. Так, на нашому життєвому шляху траплятимуться різні люди: ті, яким можна довірити будь-що, і ті, які готові тебе зрадити в будь-який момент. Головне самому не перетворитися в людину, яка готова кинути ніж в спину. Я вважаю, що саме чесність і довіра – це дві риси, які допомагають людині відчути, що вона не одна, що комусь є потрібна. Саме тому слід не забувати робити неможливе, аби досягнути можливого, оскільки через довіру кожен із нас може віднайти в своєму серці справжнє щастя, живучи ще на землі!!!

Звісно неможливо все передбачити. Проте, з ким би з цих людей ми не стикнулися, ми здобуваємо дещо набагато більше. Ми здобуваємо досвід. Ось чому, я вважаю, що Сем’юель Джонсон, не помилився кажучи, що набагато краще бути кимось обманутим, ніж взагалі нікому не довіряти.