А поїзд не чекає...

Він. Вона. Перон вокзалу.

До відправлення ще 5 хвилин.

А вона мабуть не все сказала…

Перон… твій поїзд от-от рушить… Я так не хочу тебе відпускати, не хочу щоб ти їхав… залишся… побуть зі мною ще трохи…а хоча ні.. просто залишся і більше не зникай…

Ще 10 хвилин… А здається, що лише 1 хвилинка…

Обійми… приємно знову відчути твоє тепло… твоє дихання… серцебиття… дотик ніжних рук… А в голові вкотре грає Океан Ельзи… Просто мені так хочеться бути там де і ти…

І знаєш, чомусь прокручуються слова з фільму «Клятва»: « Я согласна жить, где хорошо твоему сердцу и считать это своим домом. ; Я клянусь любить тебя, и какие препятствия не разлучали бы нас, мы всегда найдем дорогу друг к другу…»

Ще 5 хвилин… І чому цей час спливає з неймовірною швидкістю…

Ненавиджу прощання…ненавиджу всі ці сльози і сум… А сама... Десь в думках прошу не змушувати мене говорити, бо комок вже давно підступив до горла… Насилу посміхаюся… Краще я сміятимуся разом з тобою, якщо раптом потечуть сльози, то ти принаймі сприймеш їх як ті, що від сміху…

Ну от… провідник просить всіх зайти у вагон і зайняти свої місця…
Не йди… залишся ще… але ні… ми просто прощаємося… так немов друзі дитинства і якось з радістю, легко (принаймні ззовні) відпускаємо одне одного…

Поїзд скоро рушить… Звісно я можу залишитися і помахати тобі на прощання рукою, але…

Вибач, але я не в силах цього зробити… на очах виступили сльози… Чомусь не хочу щоб ти це бачив…

Я не люблю прощання… Так набагато важче…

Проси зустрічати тебе і я з радістю робитиму це… лише не проси проводжати…

Просто розвернутись і піти… піти не оглядаючись… Десь підсвідомо знати, що ти спостерігаєш за мною, але не подавати і вигляду, що щось не так… Головне іти та не озиратися… ти ж сильна… ти зможеш…
Якщо я повернуся, то ти побачиш як мені було в той момент, а я хочу щоб ти бачив мене усміхненою…
            Ось я іду… втупивши погляд в землю і сподіваюся, що не розплачуся до кінця…

Знаєш, я сіла біля вікна.. прочитала твій запис в своєму щоденнику і зрозуміла як це… як це сумувати за кимось… а букви вже давним-давно розмиті…  Відчуття ніби водій з мене знущається… Музика немов на замовлення: Train- Marry me, Океан Ельзи – Обійми мене…

Знаєш, я б хотіла описати свій внутрішній стан, але це майже неможливо зробити, а хоча знаєш… Це чимось схоже не кросворд, який вже майже весь розгаданий…

Ось ти читаєш майже останнє питання і тобі здається, що ти знаєш правильну відповідь… І ось ти починаєш вписувати це слово в клітинки… і що?... В тебе залишається все ще вільне місце і ти розумієш, що вписував зовсім не те… 

Так і я зараз… з порожніми клітинками всередині, тому що вписувала сьогодні зовсім інше слово, а не те, яке було потрібно…