А поїзд не чекає...

Він. Вона. Перон вокзалу.

До відправлення ще 5 хвилин.

А вона мабуть не все сказала…

Перон… твій поїзд от-от рушить… Я так не хочу тебе відпускати, не хочу щоб ти їхав… залишся… побуть зі мною ще трохи…а хоча ні.. просто залишся і більше не зникай…

Ще 10 хвилин… А здається, що лише 1 хвилинка…

Обійми… приємно знову відчути твоє тепло… твоє дихання… серцебиття… дотик ніжних рук… А в голові вкотре грає Океан Ельзи… Просто мені так хочеться бути там де і ти…

І знаєш, чомусь прокручуються слова з фільму «Клятва»: « Я согласна жить, где хорошо твоему сердцу и считать это своим домом. ; Я клянусь любить тебя, и какие препятствия не разлучали бы нас, мы всегда найдем дорогу друг к другу…»

Ще 5 хвилин… І чому цей час спливає з неймовірною швидкістю…

Ненавиджу прощання…ненавиджу всі ці сльози і сум… А сама... Десь в думках прошу не змушувати мене говорити, бо комок вже давно підступив до горла… Насилу посміхаюся… Краще я сміятимуся разом з тобою, якщо раптом потечуть сльози, то ти принаймі сприймеш їх як ті, що від сміху…

Ну от… провідник просить всіх зайти у вагон і зайняти свої місця…
Не йди… залишся ще… але ні… ми просто прощаємося… так немов друзі дитинства і якось з радістю, легко (принаймні ззовні) відпускаємо одне одного…

Поїзд скоро рушить… Звісно я можу залишитися і помахати тобі на прощання рукою, але…

Вибач, але я не в силах цього зробити… на очах виступили сльози… Чомусь не хочу щоб ти це бачив…

Я не люблю прощання… Так набагато важче…

Проси зустрічати тебе і я з радістю робитиму це… лише не проси проводжати…

Просто розвернутись і піти… піти не оглядаючись… Десь підсвідомо знати, що ти спостерігаєш за мною, але не подавати і вигляду, що щось не так… Головне іти та не озиратися… ти ж сильна… ти зможеш…
Якщо я повернуся, то ти побачиш як мені було в той момент, а я хочу щоб ти бачив мене усміхненою…
            Ось я іду… втупивши погляд в землю і сподіваюся, що не розплачуся до кінця…

Знаєш, я сіла біля вікна.. прочитала твій запис в своєму щоденнику і зрозуміла як це… як це сумувати за кимось… а букви вже давним-давно розмиті…  Відчуття ніби водій з мене знущається… Музика немов на замовлення: Train- Marry me, Океан Ельзи – Обійми мене…

Знаєш, я б хотіла описати свій внутрішній стан, але це майже неможливо зробити, а хоча знаєш… Це чимось схоже не кросворд, який вже майже весь розгаданий…

Ось ти читаєш майже останнє питання і тобі здається, що ти знаєш правильну відповідь… І ось ти починаєш вписувати це слово в клітинки… і що?... В тебе залишається все ще вільне місце і ти розумієш, що вписував зовсім не те… 

Так і я зараз… з порожніми клітинками всередині, тому що вписувала сьогодні зовсім інше слово, а не те, яке було потрібно…

Так солодко, що і шоколад ні до чого....

Львів…Місто Лева, місто романтики та  радості…звучить заманливо, чи не так?
І ось він вкотре запрошує до себе вгості.. Цього разу на свято шоколаду, що вже й самою назвою заохочує)
           А хіба я, неймовірна ласунка, зможу встояти перед такою кількістю солодкого? Звісно, що ні… Тому я з великою радістю побувала на цьому заході ;)

Можна сказати, що все просто наповнилося приємним ароматом шоколаду. Виставковий зал переповнився щастям і дитячим сміхом, адже, як нам відомо, шоколад – гормон радості. Хіба може хтось встояти перед таким великим асортиментом?

Ти наче в шоколадному королівстві. Майстри немов чарівники створюють свої шоколадні скульптури.

Але знаєте в повітрі вирують і часточки любові. Тут пари обмінюються теплими словами і з легкістю висловлюють свої почуття. Все тут спонукає до того, щоб поділитися своєю радістю. Саме тепер в нагоді стає «Шоколадна пошта». Ти без проблем можеш відправити своє «солодке» вітання в будь-який куточок світу. Нагадати дорогим людям, які вони для тебе важливі і потрібні.

Звісно ви можете просто прогулятися містом і насолодитися цим спокоєм, просто подумати. Але і тут на вас чекає приємний сюрприз. Просто біля Оперного театру розгорнулася велетенська цукерка «Зоряне сяйво». От тільки начинка в середині зовсім не звичайна. Зайшовши в середину можна побачити багато інтерактивних шоко-ігор, багато солодощів на будь-який смак, а справжні поціновувачі мистецтва зможуть замовити собі портрет, намальований шоколадом)

Проте, хочеться всім нагадати, що де б ти не був, чи це Львів, чи Тернопіль чи Рівне чи будь-яке інше місто, важливим є те з ким ти там знаходишся! Думаю, ви зі мною погодитеся, що набагато приємніше розділити такі моменти з коханою людиною :) В обнімку чи просто за руку гуляти містом, дивитися одне одному в очі, посміхатися, вбирати в себе ці емоції щастя)

Знаєте, коли ти відчуваєш дотик таких рідних рук, бачиш ці повні щастя очі, в яких ти відбиваєшся, то стає настільки солодко, що і шоколад не потрібен…

Сказати тисячею слів…

 Ніколи б не могла подумати, що фільм «Тисяча слів» справить на мене неабияке враження і змусить мене серйозно задуматися. Хм.. А все ж є щось схоже між мною і головним героєм цього фільму. Спитаєте що саме.. Так от.. Що він, що я любимо багато говорити і нам неймовірно важко втримати язик за зубами… Але тільки подумати скільки непотрібних слів ми вживаємо. Скільки сказаних, чи несказаних слів могли щось змінити, але… Так, знову але…

А що якби у вас справді залишилася б лише 1000 слів, щоб сказати найголовніше, то що б ви сказали?
Я довго думала над тим, а що б, в свою чергу, сказала я, що б я хотіла донести до людей.

Отож, мої 1000 слів для вас:

Навіть якщо б я хотіла зараз сказати щось нове для вас, в мене цього б не вийшло. Тому спробую розповісти те, що я б хотіла до вас донести.
Я б дуже хотіла почати свою розповідь саме з уривка вірша Ліни Костенко:

Життя ішло, минуло той перон. 
Гукала тиша рупором вокзальним. 
Багато слів написано пером. 
Несказане лишилось несказанним.

Знаєте, всі задумуються над тим, які саме речі потрібно цінувати у нашому житті. Хтось стверджує, що це друзі, хтось, що сім’я, хтось – багатство. А я думаю, що цінувати насправді потрібно час! Час настільки унікальна річ… Ще ніхто не навчився ним керувати, а от він навчить кого завгодно. Коли ми щасливі, то не помічаємо як швидко він пролітає, коли нам погано, то він тягнеться нескінченно довго. Проте, він ніколи не стоїть на місці, він нікого не чекає. Якщо неправильно ним керуватися, то можна пропустити багато чого: пропустити народження важливої людини в вашому житті, пропустити свій потяг, який міг відвезти вас у нове життя, пропустити моменти радості близьких і дорогих людей. А в один прекрасний момент зрозуміти, що назад вже нічого не повернути. Проте, час на пару зі словами може створити ваш портрет, який потім змінити дуже складно. Адже ми самі себе створюємо, слова, немов зернятка, які завдяки часу проростають в нас самих, і лише від нас залежить що саме ми садитимемо: бур’ян, звичайну траву, а чи чудові квіти.
І от зараз, маючи лише 1000 слів в запасі і певний досвід за плечима, я б хотіла просто підійти до людини і дивлячись їй в очі сказати звичайне дякую.

Дякую батькам за те, що подарували мені життя, адже це ваша заслуга, що я така от є на світі. Хочу сказати вам дякую за підтримку, за віру в мене, за те, що були поруч, коли хворіла, і в моменти радості теж. Дякую за терпіння, адже знаю як важко зі мною іноді буває. Я вас дуже сильно люблю і ціную.
          Хочу сказати дякую вам, мої рідні, за те, як багато ви мене навчили. Навчили дивитися з впевненістю в майбутнє, не боятися складностей у житті, адже вони так чи інакше трапляються на нашому шляху. Також я б хотіла попросити у вас вибачення, за кожне погане слово, сказане в вашу сторону. Я знаю, що неодноразово завдавала вам болю, але повірте, я цього не хотіла. Мені справді соромно за свою поведінку.
           Однак, я б хотіла сказати дякую і людям, які робили мені боляче. Дякую, що навчили мене бути сильнішою, навчили підніматися після кожного падіння, і не дивлячись на біль йти далі до своєї мети. Повірте, я не тримаю на вас зла, адже розумію, що і ви в такі моменти могли просто заплутатися в своєму житті і не бачити що правильно, а що ні.
            Я хочу сказати дякую вам, мої вчителі, за кожен шкільний урок, та й за життєві також. Ніколи б не подумала, що буду вам настільки вдячною. Повірте, я пам’ятаю усе, що ви мені казали, я пам’ятаю ваші імена, і ніколи не забуду того, що ви для мене зробили.
            Я хочу попросити вибачення в своїх молодших сестричок. Я знаю, що була для вас опорою і прикладом для наслідування. Вибачте, що в мене ніколи не було на вас часу і мені було байдуже, що ви в такі моменти відчуваєте. Так, в більшості випадків ви чули від мене лише крик і погані слова, але повірте, в глибині душі я вас дуже сильно люблю і ніколи не дам вас в обіду. Якби можна було щось змінити… Вибачте мене..
             Я б хотіла сказати дякую і вам, мої друзі. Дякую вам за надійність, за моменти радості, які ви принесли в моє життя. Ви в мене справжні, перевірені часом. Вибачте, що іноді пропадала і не давала про себе знати, пробачте, що час від часу зганяла на вас свою злість. І дякую, що ви все це витерпіли. Ви в мене найкращі у світі. Я вас люблю.
              І от вкотре повертаюся до проблеми часу, адже саме він вносить свої корективи, він дає розуміння своїх помилок. Знаєте, в школі нас вчили техніці читання. Чим більше слів, тим краще.. чому ж ніхто не задумувався над тим, що кількість, це не завжди якість. Можна сказати 500 слів і лише 100 з них будуть справді важливими.. а що решта 400? Ми просто викидаємо їх на вітер, вони не приносять нікому користі.. Ними можуть бути слова-паразити, які вкоренилися в наше мовлення, і яких ми просто не помічаємо, або ж мати, які в сучасному світі лунають куди частіше, ніж щось приємне.
               От уявіть, що за кожне лишнє слово у вас відбирають частинку вашого багатства.. Що б ви робили? Ясне діло, що старалися б слідкувати за своєю мовою, щоб зберегти хоч якусь частину від того, що у вас залишилося. От тільки, зараз ви і володієте цим багатством – це дорогі вам люди. І кожне невдало сказане слово відштовхує їх від вас, поки в кінцевому результаті ви їх повністю не втратите. Не одна з найкращих перспектив, чи не так?
                А знаєте, що зараз справді важливо? Те, що у вас поки що є час і необмежена кількість слів і лише вам вирішувати, що з цим робити.

Ну от, в мене ще залишилося трохи слів, а сказати впринципі більше немає що.. усе, що хотіла я вже сказала, хоча ні… про дещо я все ж забула…
               Три останні слова я хочу залишити для особливої людини. Нехай, це зараз прозвучить наївно, але я вірю в справжнє кохання, і як на мене, воно буває тільки раз. Мабуть «кохаю» єдине слово, яке я ще жодного разу не кидала на вітер… так от, слова «я тебе кохаю» я скажу саме особливій людині, і нехай це були б останні слова в моєму житті, зате сказані з неймовірною щирістю і правдиво, а головне в цей момент я промовляла б не тільки словами, але й очима та серцем. Повірте, іноді ними можна багато чого сказати.. Є моменти для яких слова не потрібні… Цінуйте саме їх, і тоді вам не буде про що шкодувати :)

P.S. А для тих, хто ще не бачив цей фільм невеличкий трейлер, можливо він вас зацікавить і ви захочете переглянути цей фільм повністю...

З любов'ю, ваш Хрустик)