Гординя, та пішла ти...

Знаєте, з кожним разом переконуюся все більше і більше яка я талановита людина… От хтось вміє чудово грати на музичних інструментах, хтось відмінний оратор… а в мене талант хіба що грати на нервах інших, а той, яким я найбільше пишаюся це починати сварку на рівному місці, просто з нічого… От здавалося б звичайна розмова, аж раптом усвідомлюю, що чогось тут не вистачає… ааа…точно.. сварки… давно цього не було… хочеться якогось руху, викиду негативних емоцій, просто ловити кайф від того, що дратуєш когось… Знаєте, а в мене це виходить на відмінно… сама дивуюся як так можна…

Раніше це виходило на автоматі, а сьогодні раптом усвідомила, що зробила дурницю, а точніше велику помилку… (Робити дурниці теж один з моїх талантів).

Мабуть вперше в своєму житті жалію про те, що наговорила дурниць… та ще й кому… людині, яка для мене надзвичайно дорога…Розумію, що роблю щось неправильне, але зупинитися вже не можу…

Сум… На душі справді кепсько… хочеться кричати від болю… краще б вже це був фізичний біль… коли вдаришся, тебе трошки поболить і перестане… але ж ні… цей просто пронизує з середини… не дає торнадо думок в голові зупинитися… в такі моменти не хочеться більше нічого…

Вихід… потрібно знайти вихід з цієї ситуації… Усвідомлення того, що варто попросити вибачення… але… так «але» як завжди присутнє… щось тебе зупиняє зробити це… і визначення цьому щось неймовірно просте: «ГОРДІСТЬ»…

Раніше здавалося, що я сильна людина і переступити через себе, свої принципи простіше простого… а зараз, коли це справді потрібно нічого не виходить…

Вибір… як завжди треба вибирати: залишитися такою ж гордою, але, на жаль, одною… або ж вибачитися… зрозуміти, що тебе, не дивлячись на твою жахливу поведінку, за яку стає соромно… все ж люблять…

Знаєте, мабуть я зараз не готова… ні.. не просити вибачення… а не готова втратити цю людину… Вибач мене будь ласка… Обіцяю направити свій талант в інше русло… Підтримай мене і повір, рано чи пізно, ти мною пишатимешся… і потім з гордістю можна буде сказати: «Так, ми зробили це разом, тому що не здалися… не відвернулися одне від одного, коли до цього залишалося зовсім трішки… і водночас так багато… багато образи, болю, гордині… але ми все ж змогли… і тепер все класно»)

Ілюзія, я вибираю реальність...

Ілюзії… віра в краще, в те, що нам хочеться щоб було насправді… а чи неможливість змиритися з реальністю? Кожен з нас створює для себе ті чи інші сподівання, які на жаль, не завжди є виправданими.

Знаєш, мабуть ти теж годуєш себе ілюзією того, що все у нас добре… хоча це далеко не так… Моя провина тут без сумніву теж є, але… в принципі не потрібно ніяких але… не хочу себе виправдовувати…

«Я тебе люблю» - фраза, яка дає велику надію, і водночас може зробити неймовірно боляче, коли усвідомлюєш, що це тобі говорять не щиро…

Намагання зав’язати з кимсь стосунки… хіба це не ілюзія, коли ти наділяєш об’єкт свого захоплення рисами характеру, які ти б хотів в ній бачити, не звертаєш уваги на недоліки… або ж просто не хочеш їх бачити… Ти цим самим вбиваєш те, що могло б вберегти тебе від розчарування, зайвого болю… Ти вбиваєш реальність…

Так, ілюзії це класно… Ти немовбито в своєму світі, куди нікому не можна… та й місця для інших там теж немає… Але з часом усвідомлюєш, що одному там якось самотньо… починаєш шукати підтримки в своєї другої половинки… і що ти отримуєш?... Анічогісінько… ти знімаєш свої рожеві окуляри і розумієш, що весь цей час був прожитий намарно… ти немов бився в стінку знову і знову, не помічаючи дверей, які були зовсім поруч…

Невже ти і справді хочеш продовжувати в цьому дусі?... Якщо ні, то будь ласка, зупинися… поки ще не пізно… зніми окуляри… відкрий широко очі і подивися чи це справді та людина, яка тобі потрібна… можливо в твоєму випадку це теж всього на всього твоя ілюзія, яка так чи інакше, з часом розвіється… і з чим ти тоді залишишся… З біллю, розчаруванням, один на один зі своїми думками і невиправданими надіями… Ти і більше нікого…

А якщо все ж вирішуєш продовжити годувати себе цими ілюзіями, то єдине, що можу сказати тобі, це: «Смачного!»… Сподіваюся страва, яку ти для себе готуєш вдасться…

Паралелі...

А знаєте, наше життя – це та ж геометрія… На перший погляд виглядає смішно, та й звучить кумедно, проте, це так... Просто ви раніше над цим не задумувалися.

От погодьтеся, зустрічаєте ви на своєму шляху якусь людину і вважаєте, що в вас нічого спільного, однак як глибоко ви помиляєтеся…

Паралелі… Ви ж можете порівняти себе з ними… Щодня ходите повз одне одного, навіть не обмінюючись поглядами. У вас нічого спільного і ви гадаєте, що ваші долі ніколи не зійдуться… Проте, як нам відомо, в геометрії є таке чудове слово як «перпендикуляр» ним можна перекреслити, що завгодно.. а можна і з’єднати дещо потрібне…

Знаєте, а перпендикуляр може ввійти і в ваше життя… Просто… непомітно…але швидко і різко… Він перекреслить все, що було до цього, будь-які ваші переконання, сумніви… І розпочнеться нове життя.. з нової точки… То чому б не прислухатися до цієї спільної лінії… Не зійти на неї… перестати бути паралелями… І продовжити крокувати вздовж, по одній траєкторії…

Знаєте, іноді і небо дає нам підказки, маленькі, але такі важливі і потрібні знаки, просто ми не вміємо їх бачити…

Підніміть голову по вище і придивіться уважніше… Можливо ваша підказка вже на вас чекає…

Побачити світ по-новому...

Здавалося б постійно їдеш одним і тим самим шляхом… Отож, той самий маршрут… ті самі об’єкти… Все одне і те ж…

А сьогодні світ немовби став іншим, заграв новими барвамиJ

Можливо справа в тому, що раніше я не вміла дивитися на світ, або ж просто не хотіла побачити всієї цієї краси… А зараз їду додому, дивлюся в вікно і розумію, що щось не так… Світ якийсь не такий… Він настільки прекрасний, світлий, барвистий.. Ось дивлюся довкола все зелене, квіткове.. таке живе…

Так і хочеться поглинути в себе все це, наповнитися від голови до ніг цією енергією… Аромат весни просто неповторний… хочетьсь купатися в усьому цьому…

В такі моменти згадується все найприємніше, що коли-небудь з тобою траплялося…

Ось гусенята ідуть через дорогу, батьки і діти однією шеренгою... так мило) Одразу згадується один з моментів фільму «Кавказька полонянка»…

Тебе переповнює ностальгія… але в цей же ж момент і щастя ллється через край. Так хочеться поділитися цим з усіма, щоб і вони побачили, який чудовий наш світ і як багато ми пропускаємо, думаючи про сіру буденність…

Роздивіться, світ наповнений неймовірними фарбами.. Отож, беріть пензлик в руки і вперед розфарбовувати своє життя J

О, ледь не забула, знаєте, вкотре переконуюся, що кольори нашого стягу, як ніколи краще, відповідають кольорам України. Варто лише глянути на це блакитне-преблакитне небо та жовті, немов сонце, квіти…

Ось, самі посудіть: